– Вікторе Андрійовичу, в Україні зараз ведуться дискусії про те, хто винен у зростанні цін та інфляції. Називають винними попередній і нинішній уряди, несприятливі економічні процеси у світі. Але країні і громадянам від цього не легше – ціни ростуть. На Вашу думку, чи достатніми є запропоновані нинішнім урядом антиінфляційні заходи і чи вдасться йому втримати інфляцію в межах прогнозних десяти відсотків, визначених у Держбюджеті 2008 року?

– На мій погляд, дуже важливо для об'єктивності нашої дискусії вивести всі політичні складові з цього підтексту, говорити максимально про процес. А в цьому процесі є дві домінуючі речі – попит і пропозиція. Коли зважити, що відбувається в останні два місяці на українському ринку, і відштовхуватися від попереднього року в рамках національних чинників, то я б перш за все звернув увагу на суттєву обставину. Індекс цін виробників 2007 року – це навіс, який по суті сформував інфляцію на декілька місяців наперед. Він складав 23%. Таким чином, вступаючи в 2008 рік, ми мали досить складну обтяжливу ситуацію щодо інфляційних процесів. Це перше.

Друге. Щоб відкинути всі спекуляції навколо того, яка складова найбільш вагома, поглянемо на ситуацію крізь призму роботи Національного банку. За два місяці гроші в обігу скоротилися, і це дає підстави говорити, що монетарний чинник інфляції мінімальний, ним можна знехтувати в рамках нашої дискусії. Наступний чинник – це продовольчий ринок. Саме його найбільше і торкнувся приріст інфляції: ріст цін на продовольчі продукти за січень становив 4,4%, за два місяці – в межах 8,3%.

На мій погляд, це найбільш важкий інфляційний процес, який переживає Україна сьогодні, особливо в продуктовому компоненті роздрібних цін.

– Що відбувається в цій частині ринку?

– На думку експертів, і я швидше схилявся б до цього, найбільшим чинником є те, що у 2007 – на початку 2008 року ми мали досить зарегульовані ціни на продовольчому ринку, починаючи від ринку зерна, де в минулому році уряд вдався до абсолютних обмежень руху продукту за кордон. Сьогодні ми маємо практично подвійну різницю в цінах на зерно між зовнішнім і внутрішнім ринком.

Невідповідність внутрішньої цінової політики, застосування адміністративних обмежень призвело до того, що за останні місяці ми дуже принизили роль внутрішньої ціни на зерно, а відповідно і на зернопродукти. І це є, я б сказав, однією з великих проблем уряду і влади на 2008 рік – як вийти з конфлікту між ринковим характером організації відносин на ринку зерна і хлібопродуктів з тими обмеженнями, з якими, на жаль, живе Україна останні 4-5 місяців.

– Але є й інші чинники, що підігріли інфляцію...

– Наступний компонент – це та динаміка, з якою світ зустрів зростання цін на енергоресурси, в тому числі на нафту. В останні два тижні ціна на нафту перевищила психологічну межу в 100 доларів за барель, і сьогодні вона стабільно тримається на рівні 105-107 доларів за барель. На 70% ціна нафти зросла торік. Таким чином, ми мали досить стрімку динаміку росту цін на міжнародному ринку, що значною мірою спонукало і ціни на внутрішньому ринку нафтопродуктів в Україні.

Поки що не має розв'язки і газова складова, на жаль, вона знаходиться у серйозному тупику. На мій погляд, владі, уряду зокрема, треба ясніше говорити про ситуацію, що ускладнює роботу на газовому ринку, і з виробничником, і з бюджетними установами, і з приватними споживачами газу. А вона полягає в тому, що сьогодні внутрішня ціна, за якою реалізується газ, у тому числі національного виробництва, нижча від собівартості. Вся діяльність НАК «Нафтогаз України» на внутрішньому ринку є збитковою, не говорячи вже про ті 18 млрд кубометрів газу, які ми беремо із середньоазійського регіону по ціні 179,5 долара за одну тисячу кубометрів.

Іншими словами, та цінова політика, що була декларована торік і на початку 2008 року, потребує дуже серйозної узгодженості, серйозних рішень в уряді, зокрема і в «Нафтогазі України». Якщо її продовжувати, тоді з національного бюджету треба виділяти приблизно 6 млрд грн для компенсації цін, що може бути предметом нового бюджету. На мій погляд, цей підхід непродуманий і безперспективний.

Інший шлях – формувати комплекс заходів, як і передбачено рішенням РНБО з цього приводу, – нормалізація роботи НАК «Нафтогаз України», реструктуризація її боргів перед бюджетом.

У цьому є велика логіка. Бо ті платежі, які мав здійснити бюджет на адресу «Нафтогазу» в контексті компенсації різниці між цінами, за якими газ закуповувався і за якими продавався населенню, – це 8 млрд грн. Вони не відкомпенсовані ні чинним, ні попереднім урядами. Це та проблема, яка сьогодні підкошує по суті роботу «Нафтогазу» як з точки зору операційної діяльності, так і з точки зору проведення розвідки, власного видобування газу. Іншими словами, після такої політики в НАК «Нафтогаз» не залишається ресурсів для проведення інвестиційної діяльності.

І не менш важливою, на мій погляд, є політика управління видатками бюджету, де треба глибоко зважувати: динаміка касових виплат бюджету повинна чітко відповідати, перш за все, динаміці економічній. Щоб ті об'єми, які видаються незалежно від цілей у бюджеті країни, співпадали з тенденціями в національній економіці, що формують основну пропозицію товару на ринку.

Видатки бюджету за два місяці зросли на 75% до бази попереднього року. Тут, очевидно, треба шукати відповідь у тому, чи був у нас аналогічний приріст усіх компонентів і пропозицій товарів, продовольчих зокрема. І тому я наполягаю на тому, щоб уряд разом з Національним банком ще раз переглянув ситуацію, що склалася на внутрішньому ринку, ще раз більш серйозно підійшов до формування антикризових кроків, які вимагають не лише загальної декларації. З подібними викликами Україна справлялася не раз і достойно.

Питання полягає в тому, що влада, говорячи про антикризові дії, повинна формувати по суті математичну відповідь на те, як максималізувати пропозицію на ринку і як мінімізувати попит. Це не складно, коли ми говоримо про конкретні завдання щодо мобілізації ресурсів з ринку, про ведення більш заощадливих видатків бюджету, дотримання більш жорсткого бюджетного дефіциту і більшої «дієти», коли йдеться про об'сяги фінансування різного роду програм споживання.

Це не є складна за змістом відповідь. По суті це як математична задача. Для того, щоб нормалізувати ситуацію з цінами, нам треба підвищити пропозицію товару через національну економіку. Макроекономічні показники у нас є, ми знаємо, як розвиватиметься приріст валового продукту в поточному місяці і в найближчі 2-3 місяці – на рівні 5%. Це та динаміка, яка формуватиме пропозицію на ринку. Динаміка видатків, динаміка формування попиту – це питання конкретної компетентності уряду, і його треба регулювати, як передбачає бюджет.

Отже, ті інфляційні параметри, які ми сьогодні маємо, а це вже близько 5,7% за два місяці, – це 60% прогнозу річної інфляції. Очевидно, показники річної інфляції потребують перегляду. Думаю, що в найближчі декілька днів будуть дані фахові оцінки цих тенденцій і змін, які необхідно вносити до бюджету, тому що це зачіпає корекцію прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії.

Я радив би урядові, перш за все, прагматично забезпечити управління фінансами. Дотримуватися абсолютно жорсткої дисципліни виконання бюджету 2008 року – помісячно, поквартально, і провести певну його корекцію з урахуванням того, що відбулось у перші два місяці року в бюджетному й економічному житті країни.

– Пане Президенте, з одного боку, роботу Верховної Ради нарешті розблоковано, з іншого – ситуація із законопроектом про скасування депутатської недоторканності засвідчила серйозні проблеми з єдністю коаліції. Як Ви оцінюєте вірогідність зміни її формату у світлі нинішніх подій у ВР, чи все ж можна сподіватися, що парламент зможе працювати без подальших криз?

– Мені здається, ситуація у парламенті протягом останніх двох місяців більше загострює не проблему наявності і єдності коаліції, а те, що інша частина депутатського корпусу – опозиція, порушуючи, наприклад, регламент, може блокувати засідання і не давати можливості працювати вищому органу законодавчої влади.

Наскільки коректним явищем може бути у стінах парламенту такого роду поведінка? Демократія схиляє до того, що в когось може бути інша думка, ніж у іншої частини залу, але це не дає підстави блокувати роботу самого органу. До того ж привід для блокування, яке було останні 30 днів, абсолютно надуманий.

Це не відповідь на реакцію в даному випадку на питання щодо ПДЧ по вступу в НАТО. Іде змагання за владу, її розподіл між тими чи іншими політичними силами. Мені здається, що робочий парламент принесли в жертву меркантильним інтересам – треба було попрацювати на свій електорат через протестну модель.

А найголовніше, ми є свідками того, що Конституція в таких параметрах, у таких балансах і противагах, у яких вона діє сьогодні, по суті, спричиняє перманенту політичну кризу, незалежно від того, що буде мотивом. Сьогодні ПДЧ, завтра російська мова, післязавтра дублювання фільмів українською мовою – це все надумане.

Це ще раз підштовхує нас і суспільство, насамперед, серйозно підійти до тих фундаментальних проблем, які були привнесені змінами до Конституції 2004 року. Продовження такої ситуації у парламенті, на мій погляд, надзвичайно велика розкіш, яка ставить під сумнів політичну стабільність країни. Отже, нам треба повернутися на громадянському рівні передусім до конституційного процесу, його динаміки, його змістовної частини. Незалежно від того, хто і як веде себе в політичному житті країни, держава повинна дати чітку формулу своєї стабільності.

Тепер стосовно ситуації в парламенті у відносинах між більшістю і меншістю. Я відверто говорив і говорю: перевага у два голоси – це перевага, яка весь час заохочує і більшість, і меншість до активного діалогу. Не дорахуватися двох голосів можна з будь-якого питання: частина депутатів у відрядженні, частина – хворіють, інші – мають певні обставини... Тому ми повинні говорити про атмосферу в самому парламенті. Депутати мають розуміти, що вони не вороги один одному, вони є опоненти – не більше і не менше.

Найсуттєвішою, найголовнішою і єдиною умовою порозуміння є тільки національні пріоритети, те, що слугує інтересам нації. Це те, що може примиряти, зближувати політичні позиції фракцій, які представлені сьогодні у парламенті. Переконаний, що чим дрібніша мета, тим важче досягати порозуміння. Певен, що це ключова проблема не тільки українського парламенту, а й усіх політичних сил. Ми не звикли до діалогу навколо суті, яка забезпечує наш національний розвиток.

– Судячи з усього, про це свідчить і ситуація навколо підготовки змін до Основного Закону України. Як, на Вашу думку, вплине на процес конституційної реформи заява Партії регіонів про вихід з Національної конституційної ради?

– Відверто скажу: з одного боку, я жалкую з приводу цієї заяви. А з іншого, це право кожної партії. Я не бачу в цьому жодної проблеми. Переконаний, що Партія регіонів ще раз зважить свою позицію. Виходити з діалогу і консолідованої роботи над змінами до Основного закону, на мій погляд, це є слабкий вчинок. В умовах, коли дві третини нації виступають за прийняття Конституції на референдумі, підтримують тему формування її нової редакції, не є великою дилемою, чи ми будемо це робити з усіма політичними силами, чи тільки з деякими.

З іншого боку, якщо у нас дума про Україну одна, не ховайте голову в пісок, виходьте на чесні дебати, пояснюйте свою позицію. Тому що мова не йде про розподіл посад, про компетенцію Ющенка стосовно повноважень. Не це мене цікавить. Мене цікавить, як забезпечити стабільність у цій країні. Бо я, як ніхто інший, відчуваю на собі дискредитовані правила гри, введені з 2004 року.

Більшість нації вихована на тому, як формувалися місце, роль і компетенція Президента до 2004 року. Принаймні, ми так прожили майже півтора десятка років. Те негативне, що принесла реформа 2004 року, я переконаний, абсолютна більшість суспільства просто не збагне. Не звинувачуючи зараз той період, я закликаю всіх до відповідальності за період, який ми представляємо. Ми мусимо дати відповідь на ці питання, і для цього не треба ховатися за різними заявами, а працювати.

Президент України має право конституційної ініціативи. До цієї ініціативи я хочу залучити якомога більше сторін. Знаю, що Конституція складно пишеться тільки у колі політичних партій. Тому до Ради запрошені люди, які представляють громадські ініціативи, правозахисники, фахівці конституційного права. Але навіть у рамках такої спільноти нелегко формувати зміни до Конституції.

– У кожного свій погляд...

– Так. Але я, безумовно, направлятиму до парламенту нову редакцію Конституції, яка буде відображенням, перш за все, роботи комісії з даного питання. Мені дуже хотілося б, щоб у конституційному процесі була задіяна Верховна Рада України. Хоча парламент не є тим компетентним органом, який приймає Конституцію в оновленій редакції. Відповідно до Основного Закону ці повноваження передані народу.

Але дуже важливо, що в цьому процесі бере участь і парламент. Тому його позиція, як і присутніх у ньому політичних партій, є важливою. Як Президент я не хочу нехтувати парламентом, його думкою в цьому питанні. Але якщо якась політична партія вважає, що вона з тих чи інших міркувань не має бажання долучатися до роботи, то це її питання. Ми говоримо лише про політичну партію, хоче вона цього чи не хоче, несе вона на собі соборну відповідальність за вихід із політичної перманентної кризи чи ні. У широкому контексті йдеться, очевидно, не про бажання «"хочу чи не хочу», а про відповідь, яку ми даємо нації, державі, народу щодо виходу із ситуації, в якій знаходимося після конституційної реформи 2004 року.

Без змін до Конституції відповідь на це не вдасться знайти. Якщо ж ці ініціативи формуватимуться політичними силами через референдум, я переконаний, це спричинить нагнітання протиріч у суспільстві. Нам не треба тут змагання. Нам потрібна консолідована позиція у форматі роботи над новою редакцією Конституції. Якщо мова йде про зміни і доповнення, парламент може створити свою комісію з метою забезпечити процес розгляду і прийняття цього рішення у Верховній Раді.

Хотілося б, щоб українська нація і демократичні сили розуміли, що конституційний процес потребує сьогодні надзвичайно високої динамічності, бо чим довше ми зависаємо в цьому питанні, тим складнішою стає відповідь на формування основ політичної стабільності. Дуже важливо, щоб ці рішення були законними, конституційними.

Нам варто розпочати діалог і знайти спосіб відповіді, як встановити баланси, які не давали б комусь переваги, а сформували баланс відносин між інститутами влади. Адже влада є одна – народна, і в неї є три гілки. Як зробити, щоб у цих трьох гілках відповідні гарантії стабільності реалізовувалися в тому числі і Президентом через його місію. Як впливати на ситуацію, коли ми бачимо парламент, який, по суті, пасе задніх? Хто може вплинути на ситуацію, якщо цього не передбачає Конституція? Бо чого вартий хоча б той факт, що за чотири місяці прийнято лише вісім законів, і немає крайніх.

– Можливо, питання глибше? Скажімо, у пропорційній системі виборів?

– Так. Тут і відносини у трикутнику уряд – парламент – президент, і депутатське представництво. Проаналізуйте список депутатів: які регіони і як представлені у парламенті? Є регіони, не представлені жодним депутатом. Якщо ми віддані пропорційній системі, то вона і далі підтверджуватиме те, що ми сьогодні маємо. Тоді, очевидно, треба відновлювати дискусію щодо двопалатного парламенту, щоб одна палата все-таки представляла регіони. Нам потрібно пройти цю дискусію і дати відповідь, спираючись на той чи інший механізм.

Така ж ситуація і на рівні місцевих органів самоврядування. Через непродумані зміни до Конституції ми прийшли до того, що політизуємо ситуацію там, де навіть немає партійних представництв. А якщо цих сил немає, то їх треба штучно створювати. Це основа для процвітання корупції.

Іншими словами, навіщо ми штучно підігріваємо ці процеси, коли вони на громадському рівні не мають підтримки. Я не хочу сказати, що не вірю в перспективу політичних партій. Ні, я вірю в політичні партії. Можливо, людство і придумало їх як легкий спосіб давати відповіді на ті чи інші питання, які виникають у житті суспільства. Але структуризація, в тому числі й політична, потребує часу.

– Вихід у змішаній системі?

– Як на мене, у політичній дискусії стосовно місцевого самоврядування, знизу до обласного рівня, вже мало зустрічається апологетів, які б відстоювали пропорційний принцип виборів. Практика останніх двох років засвідчила, що це було хибне рішення. Треба виходити або на змішану, або на мажоритарну модель. Ми втратили прямий зв'язок між виборцем і тим, кого він делегує. І особливо це відчутно на рівні органів самоврядування.

– Якщо переглянути події у парламенті, то головний вектор його роботи нині – не конституційна реформа...

– Справді, найактуальніша тема там – приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. І, я сказав би, це досить парадоксально. Тому що єдина стратегія, що працює сьогодні на загальнонаціональному рівні, – це стратегія розвитку країни до 2015 року, розроблена в 2004 році під редакцією Прем'єр-міністра Віктора Януковича і впроваджена Указом Президента.

Що передбачали тоді автори указу і даної програми? 2006-й рік – приєднання до ПДЧ, 2008-й – членство в НАТО. Можна нагадати історію голосування 2003 року, коли конституційна більшість підтримала закон, який визначає основи національної безпеки. Тепер ключова дискусія з тими, хто по суті ініціював цю норму, сформулював у вигляді закону і втілив її в стратегію національну.

Очевидно, мова йде не про зміст відносин, а про щось наносне, кон'юнктурне. Тому що ніхто не вийшов із підтримки стратегії і відповідної програми. Всі підписи там є. А от коли стосується реалізації, політично вигідною стає спекуляція. Бо треба комусь сподобатися чи то на сході України, чи в інших місцях. Якщо говорити жорстко – це зрада національних інтересів. Коли йдеться про формулу безпеки, це не питання одного чи півтора року. Жодна національна безпека не вибудовується за такий час. І хотілося б більше бачити державних діячів, ніж політиків. Бо політик думає про вибори наступного року чи через рік, а державний діяч думає на десятки років уперед про засади безпекової політики країни.

– Отже, Ви вважаєте, що Україна не має альтернативи моделі колективної безпеки?

– Давайте абстрагуємося від НАТО, а просто один у одного запитаємо: яка безпекова чи оборонна політика потрібна Україні, щоб ми мали усталену стабільність? Нагадаю, що за 80 останніх років Україна шість разів проголошувала свою незалежність, і у п'яти випадках нам щось зашкоджувало стати незалежними. Я не хочу, щоб ми повторилися всьоме чи увосьме. Це питання для нас більш вартісне, це дискусія не про бюджет і навіть не про інфляцію. Це набагато важливіше. І тут варто дати відповідь, якого роду безпека, оборонна політика, національна політика повинні проводитися.

Мало яка країна Європи дає самодостатню відповідь на свою власну оборонну політику. Таких країн майже немає. Починаючи від Німеччини, Британії і закінчуючи Францією, Іспанією. Мало хто радить сьогодні повернутися до протистояння. Яку б дискусію ми не вели з цього питання, відповідь приходить одна – практично всі європейські країни колишнього соціалістичного табору обрали модель колективної безпеки. Вони сьогодні є членами європейської моделі безпеки. І під суверенітетом кожної з них стоять підписи президентів десятків європейських країн.

От тепер подумайте про нашу власну історію. Коли під безпекою України ставили підписи десятки країн – наших сусідів? Такого випадку ще не було. Я хочу, щоб політичний суверенітет нації, її територіальна цілісність були закріплені на рівні міжнародних зобов'язань. Це все можна зробити тільки в контексті колективної європейської безпеки. Якщо ми це розуміємо, тоді тема ПДЧ, власне кажучи, є маленьким продовженням цієї політики, не більше. Бо це вже наслідок того, що ми розуміємо: нам треба знайти більш оптимальну безпекову політику, і ми знаходимося у цих пошуках.

– У такому разі що ви чекаєте від Бухарестського саміту НАТО?

– Я переконаний у тому, що ми говоримо про етапність інтеграційного процесу з Євроатлантичним оборонним союзом. Бухарестський саміт якраз і є тією точкою відліку, коли Україна повинна вступити у співпрацю з Північноатлантичним альянсом як учасник угоди про ПДЧ.

Формально і відверто скажу, що той план дій Україна – НАТО, який прийняв у жовтні минулого року уряд Віктора Януковича, де-факто відповідає рівню відносин у рамках ПДЧ. Звертаючись до різних політичних сил, де формується найбільша спекуляція з цього питання, хочу закликати, щоб ми були чесними і відвертими зі своєю нацією, коли говоримо про такий національний інтерес як безпекова політика.

Знаю, що треба виконати колосальне домашнє завдання, щоб зустріти Бухарест позитивним рішенням для України. Хочу, щоб у мене було більше відданих партнерів у цьому питанні, починаючи з преси, яка, на мій погляд, набагато глибше повинна усвідомлювати цей процес і проводити більш зрозумілу, перш за все роз'яснювальну роботу в суспільстві.

На мій погляд, навіть та нелогічна, складна, непослідовна дискусія, що точиться у парламенті, дала суспільству багато нової інформації. Почали більш-менш публічно говорити про те, чим є для нас інтенсифікований діалог, закон про основи національної безпеки, стратегія національного розвитку 2004-2015 років... Багато що було доведено до читача, глядача стосовно основ Альянсу, його завдань, способів управління. Адже значна частина суспільства вважала, що НАТО – це армія, у якої є гармати, танки тощо. Важко збагнути, що це політичний договір, який на 90 відсотків понад усе має на меті розвиток демократії, безпекових моделей, підтримання економічних свобод.

У мене немає сумніву, що ми цю дискусію виграємо. Нічого кращого, ніж модель колективної безпеки, світ не придумав. І зверніть увагу, з колективної безпеки ніхто не виходить, всі тільки намагаються туди потрапити. А в тих, хто туди потрапляє або не хоче, є свої аргументи. Але зважте: у нас ні нафти, ні газу немає, ми не можемо формувати той бюджет, який забезпечив би сьогоднішню армію озброєнням, боєзапасами високотехнологічного рівня. Це питання повинно знайти свою відповідь саме у площині колективної безпеки.

Але Бухарест сам по собі не несе простої відповіді «так» чи «ні». Це оцінка нашої відданості, нашого усвідомлення цього питання. Якщо ми говоримо про це на всіх рівнях – уряд, парламент, Президент, українські журналісти, експерти – у нас буде перемога. Коли ж Президент буде про це говорити, а всі інші сидітимуть за тином і вичікуватимуть, як це впливає на рейтинг під виборців, справа не зрушиться. І це теж елемент зради цих виборців.

Це вина попередньої системи, коли десятки років ми не давали повної, вірної інформації стосовно таких речей, як модель колективної безпеки. Ми виховувалися на карикатурах передовиць «Правды», «Крокодила», «Перцю». Але, на жаль, ще не встигли принести нові знання для людей, які б могли усвідомлено дати відповідь на питання щодо найкращої моделі безпеки, на те, як вона формується, через які інституції. Дуже добре, що нація починає розуміти, що ми повинні бути залучені до міждержавних процесів формування цієї відповіді, що все менше заяв типу «у нас є своя армія, свої кордони та росте своя пшениця».

Розумію, як багато ще треба провести дискусій всередині нації. Але два з половиною роки тому серед нас було 17 відсотків тих, хто говорив про НАТО, сьогодні їх 36. А якщо подивитися соціологію відносно проведення референдуму: 18 відсотків стверджують, що референдум треба провести зараз, 22 – що цього референдуму не треба проводити взагалі, 37 – що його треба провести після 2011 року, коли ми матимемо ширші знання. У нас є декілька років для того, щоб ми провели більш глибоку професійну дискусію з цього питання, не прикриваючись виборами Президента чи чимось іншим. Давайте свідомо дамо відповідь на те, як дійсно знайти ту модель, яка б гарантувала Україні існування на віки. Ось, власне кажучи, таке завдання і стоїть у цій дискусії.

– Вікторе Андрійовичу, дякуємо за інтервю і за вітання Укрінформу з нагоди 90-річчя. На згадку хочемо подарувати Президентові медаль агентства і запрошуємо у травні на святкування.

– Дякую.

Віктор Чамара, Геннадій Черненко, Укрінформ