Іван Плющ посідає 23-тє місце у списку блоку «Наша Україна – Народна самооборона», який йде на позачергові парламентські вибори як пропрезидентська політична сила. Після річного тайм-ауту, який Іван Степанович взяв після поразки Блоку Костенка–Плюща на виборах 2006-го, здавалося б, можна говорити про повернення патріарха української політики на передову. Але Плющ, власне, ніколи й не покидав тієї передової – навіть тоді, коли у 2006-му самотньо сидів у кабінеті, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося на політичному «дворі».
Призначення Івана Степановича у розпал політичної кризи головою РНБО – замість Віталія Гайдука – свідчило, що Президентові просто необхідна підтримка того, кого, як і Вадима Гетьмана, називали його вчителем. Адже пройти між Сціллою і Харібдою нинішньої української політики може допомогти тільки той, хто аж надто добре знає всі її звичаї і обичаї.
Іване Степановичу, свого часу багато говорилося про те, що Україна дістала свою незалежність занадто легко, що вона була їй подарованою. Саме тому чимало часу знадобилося, аби і громадяни, і політикум зрештою усвідомили власну державність. Чи це так?
Якби ми знали істинну правду про те, як будувалася Україна, скільки поколінь хотіли її самостійності, то сприйняли б це по-іншому. А так незалежність дійсно сприймається подарованою нам кимось... Я ж вважаю, що ми дотепер недооцінюємо всього, що пов’язане з поняттям «Україна» як демократична суверенна держава...
Вам довелося працювати з усіма трьома Президентами незалежної України – і з Кравчуком, і з Кучмою, і з Ющенком. Як ви можете охарактеризувати епоху кожного з них – із чим вони увійдуть в історію?
Найпростіший метод аналізу – порівняння. Але застосовувати його можна лише до порівнюваних понять. А тут ми не можемо ним скористатися, бо кожен із Президентів жив і працював у різний час, у свою, як ви сказали, епоху.
Коли Леонід Кравчук став Президентом, то це було вперше у незалежній Україні: молода держава фактично узаконилася разом із обраним Президентом. Але ж були й внутрішньополітичні питання! Кравчук готувався і до парламентських, і до президентських виборів, а в такий час важко керувати економікою...
Ну, економікою тоді займався прем’єр – Леонід Кучма, майбутній другий Президент новітньої України...
Кучма став прем’єром після Фокіна, у жовтні 1992-го. Коли Кучма став Президентом, то вже мав досвід роботи керівника уряду, але почав він своє президентство з того, що заявив: «Скажіть, що будувати, і я вам збудую»... А хто йому мав це сказати?
Я свого часу говорив: Кучма-2 буде значно ефективнішим, ніж Кучма-1. Думаю, що так воно й було б. Але зникнення Георгія Гонгадзе, касетний скандал, акція «Україна без Кучми» багато в чому зашкодили йому зробити те, що він хотів.
Так ми докульгали до виборів 2002-го, які провели за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, і це дало Леоніду Кучмі можливість із великими зусиллями зігнати 226 голосів, відкинувши при цьому політичну силу, що отримала найбільшу довіру народу на цих виборах – «Нашу Україну», яка набрала приблизно 24%. Її відправили в опозицію, хоча ця політична сила мала виключне право формувати коаліцію! І я поділяю позицію Леоніда Кучми, який вже у першому турі президентських виборів, 31 жовтня 2004 року, на запитання журналістів, яка його найбільша помилка як Президента, відповів: те, що він у 2002 році не об’єднав «Нашу Україну» і «За єдину Україну!» у коаліцію...
Чи значить це, що після нинішніх дострокових виборів коаліцію має формувати Партія регіонів? Адже, напевно, немає сумнівів – саме вона посяде перше місце...
Так, це і писане, і діюче де-факто в переважній більшості демократичних країн правило: політична сила, яка набрала найбільше голосів, вносить пропозиції по формуванню коаліції. Саме така політична сила є головним суб’єктом, що пропонує умови, на яких формується коаліція, – у всьому світі так робиться!
Але повернемося до питання про епохи. У 2005-му Президентом став Віктор Ющенко. Це була нова хвиля національного пробудження, Україна вдруге заявила про себе як про демократичну країну: народ вийшов на Майдан і сказав «ні» попередній владі. Це велике завоюванняУкраїна – не лише прогнозована і передбачувана, але й демократична країна, яка в мирний спосіб вирішила кризу обрання наступного Президента.
Але недолуга реформа 8 грудня 2004 року стала не фундаментом для дій Президента Ющенка, а трясовиною, яка зруйнувала конституційне тіло.
Знаєте, таке враження, що ці два з лишнім роки можна назвати епохою недотриманих слів...
Я б сказав, що це, швидше, епоха нереалізованих гасел і можливостей... А причини тому дві: з одного боку – згадувана вже недолуга реформа, з другого - небажання політичних сил іти на компроміс, щоб виконувати програму, закладену після відомого круглого столу і підписання Універсалу.
Очевидно, дострокові парламентські вибори – лише передумови для реалізації масштабних і стратегічних речей, зокрема для прийняття нової Конституції...
Уже на початку 2006 року було зрозуміло, що нинішня Конституція не є тим інструментарієм, який може врегулювати суспільні відносини й розв’язати їх у демократичний спосіб. І тоді Ющенко 16 лютого 2007-го збирає круглий стіл із громадськості, де було досягнуто домовленостей про створення робочої групи для напрацювання пропозицій, які б стали основою проекту нової редакції Конституції.
Була створена група координаторів із семи осіб: від гуманітаріїв – Анатолій Андрієвський, Дмитро Павличко, Петро Саблук та Ігор Юхновський, від промислового комплексу – депутат п’яти скликань Єфім Звягільський, а також колишній Президент Леонід Кравчук, і я, Іван Плющ. Ми домовилися, щоб до цієї робочої групи ввійшли представники Секретаріату Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради і експерти із конституційного права. Віктор Ющенко підтримав нашу пропозицію. Віктор Янукович сказав, що не заперечує.
Зустрілися й з Олександром Морозом, адже він ще до цього створив конституційну комісію. Ми переконали Олександра Олександровича, що ВР має створювати таку комісію лише тоді, коли вже є проект закону про внесення змін. А такого проекту поки що у ВР немає! Після цього Олександр Мороз делегував представників ВР для участі в робочій групі.
Ми чекали письмових пропозицій і від Віктора Януковича, які, на жаль, не надійшли.
А потім настав квітень, з’явився указ Президента про дострокові вибори... Відповідно до домовленостей Віктора Ющенка і Віктора Януковича від 4 травня була створена робоча група по напрацюванню пропозицій щодо виходу з конституційної кризи, до якої увійшли представники Секретаріату Президента, Кабміну та керівники депутатських груп і фракцій парламенту. Серед положень меморандуму, підписаного 27 травня Президентом, прем’єр-міністром і головою Верховної Ради, було й положення про створення єдиної робочої групи з напрацювання проекту нової редакції Конституції. А хто її внесе – чи Президент, чи 150 народних депутатів – покаже життя...
Яке ваше ставлення до «партійних» проектів нової Конституції, зокрема – оприлюдненого проекту комуністів, соціалістів, заявленого проекту Юлії Тимошенко, який вона збирається писати разом з народом, тощо?..
Я їх сприймаю як такі, що не є реальними чи такими, що підлягають розгляду. Політики мають право говорити що завгодно, але право внести проект змін до Конституції мають тільки Президент України і 150 народних депутатів. Ні у Юлії Тимошенко, ні, тим більше, у Петра Симоненка чи Олександра Мороза 150-ти депутатів немає.
Для прийняття змін до Конституції необхідно 300 голосів, тобто проект має бути узгодженим і влаштовувати всі чи майже всі політичні сили, які пройдуть у ВР шостого скликання...
Правильно! Тому й ведеться підготовка, про яку я вам так довго розказував! Уже досягнуто не лише домовленостей, але й делеговано конкретних людей у робочу групу. Залишилося домовитися про статус цієї робочої групи. Я думаю, що вона могла б бути легітимізованою указом Президента за згодою представників політичних сил.
«Дзеркало тижня» охарактеризувало нинішню парламентську кампанію як старт президентської. Хто може стати реальним конкурентом Віктору Ющенку – Віктор Янукович, Юлія Тимошенко чи ще хтось?
Неформальним стартом, напевно, є. Можна ці вибори вважати й генеральною репетицією президентських виборів, чому б ні? Адже все одно позачергові парламентські вибори покажуть фактичний, реальний, розклад політичних сил у суспільстві. І тоді можна приміряти, скорелювати представника тієї чи іншої політичної сили або ж коаліції в якості Президента. Можуть про себе заявити й безпартійні кандидати – закон цього не забороняє.
Я не боюся говорити про те, хто з названих вами кандидатур може опонувати Віктору Ющенку на президентських виборах. Я свідомий того, що Віктор Андрійович ще не реалізував свою програму «Десять кроків назустріч людям», проте, звичайно, намагатиметься це зробити. Зуміє її реалізувати до 2010 року – думаю, народ попросить його, щоб він обирався Президентом удруге.
За останні кілька років Юлія Тимошенко демонструвала крайності у політичних поглядах – від лівих до правих. Разом із тим її гасла завжди вирізнялися неприкритим популізмом. Чи вірите ви, що вона може стати ефективним прем’єром у заявленій коаліції демократичних сил?
Знову хочу підкреслити, що висловлюю не думку політичної сили, де я є у списку, а лише своє бачення. Хотів би сказати, що важко провести межу між популізмом і реаліями. Адже ніхто не заважає думати: якщо будуть створені умови, то можна реалізувати навіть те, що видається утопією. Чи можна вважати, що у Юлі Володимирівни були чудові умови для втілення в життя її гасел? Вважаю, що це було б невірно.
Тому на стадії до виборів можна говорити про різні форми коаліції, проте це не означає, що ці уявні коаліції збережуться після виборів. До виборів кожна з політичних сил намагається бути представленою в парламенті. Але після виборів ми побачимо фактичну розстановку політичних сил, і тоді можна говорити більш предметно про те, хто буде прем’єром.
Очевидно, що в Україні викристалізовується система двох впливових партій і десятка маргінальних. Одна із сильних партій, імовірно, Партія регіонів. Яка із політичних сил і за яких умов має більше шансів стати з нею в парі: ще не створена єдина демократична партія на базі НСНУ чи БЮТ?
Ви знаєте, це питання – політичної структурованості суспільства – стоїть на порядку денному всі 16 років існування незалежної України.
Найкращу політичну структурованість ми мали в першому парламенті, на початку 1990-х: прокомуністична «група 239» і демократична Народна Рада із 130-ти народних депутатів України.
Так, у принципі, є і на сьогодні. Подивимося на результати виборів: у 1998-му участь у виборах брали 33 партії, у парламент пройшло сім; у 2002-му – 30 партій і блоків, викристалізувалося шість; у 2006-му – 45 партій і блоків, вибороли перемогу п’ять. Тобто політикум у нас уже структурований!
Отже, майже однакова кількість партій і блоків бере участь у виборах, а до парламенту проходить усе менше й менше. До двох потужних партій залишилося небагато!
Прообразом однієї з таких партій є блок «Наша Україна – Народна самооборона», до якого нині входить дев’ять політичних партій. Вони підписали декларацію про саморозпуск і створення єдиної партії. Я хотів би, щоб ця політична сила називалася «Демократична партія України». Вірю, що незалежно від того, скільки вони наберуть голосів, яким буде формат коаліції, альтернатив створенню єдиної політичної сили, яка бачила б Україну європейською демократичною правовою державою, – немає. Це достатня платформа і здорова основа для єднання, в тому числі і для такої політичної сили, як БЮТ.
